Проза В. Дрозда: психологічні аспекти

Abstract

Згадки про жахливі події війни проступають через антагоністичні образи Холода і Прилепки. Перший – під час війни був ще підлітком, але зіграв важливу роль у боротьбі проти загарбників, врятувавши дівчину-парашутистку. Другий – пристосуванець, який свідомо уникав участі у бойових діях, теж зіграв у цій історії важливу роль – видав парашутистів фашистам. Але історія залишилася в минулому і Прилепка зумів приховати свій гріх: «Є люди, що уміють весь вік – хитрячком, хитрячком» [3, с. 52]. Щоправда на старість з’являється загроза бути викритим, тому й доводиться тікати від людського осуду. Психологія пристосуванця, який шукає в житті легкого заробітку, щоб «менше на пупа брати», викликає в односельців відразу до Прилепки. Але не люди, а життя покарало його за гріхи. Ошуканий міською шахрайкою, залишається він на самоті з собою. Особливо гостро відчуває він самотність, коли після аварії на греблі наловив цілу ванну коропів. З’їсти всі не подужає, сусідам віддати – викрити себе, сина нема – в місті, залишається одне – знищити докази: «Раптом з усієї сили стиснув кулаки. Та закопає він ту рибу уночі під яблуні та вишні, під кущі смородини, з риби добрива славні! І так, посеред грядки прикопає, аби лише менше їм дісталося... Заплющив очі і голову поклав на стиснені кулаки. Від безсилля лютився. І від неусвідомленого гаразд жалю до себе» [3, с. 303]. Того, кого не змогли покарати люди за відсутністю доказів, покарало саме життя, залишивши самого наодинці зі своєю ненавистю.