Семіологічні аспекти музичного та хореографічного мистецтв: до проблеми взаємодії

Abstract

У статті виявляються принципи функціонування візуально-просторових та семіотичних аспектів музичного і хореографічного мистецтв у їх взаємодії. Методологія дослідження полягає в застосуванні компаративного, естетико-культурологічного, історичного методів, а також системного, синергетичного, музикознавчих та музично-виконавських підходів. Наукова новизна роботи полягає в поглибленні уявлень про взаємозалежне та специфічне функціонування зорово-просторових, пластичних, знаково-комунікативних факторів вказаних двох видів мистецтв – музичного і танцювального. Аналізуються їх прояви і специфіка у виконанні і сприйнятті музики, їх зв’язок з іншими музично-виразовими засобами, а також їх місце і роль у процесі виконавського мислення. Висновки. Тривалий розвиток різноманітних взаємовпливових відносин музики і танцю – від синкретизму до автономії та нових форм, спонукає й до нового міждисциплінарного підходу до досліджень. Спільні параметри буття двох мистецтв (знаково-комунікативний характер, невербальність вираження, розгортання художнього образу у часі, метро-ритмічний складник, просторовість із здатністю до візуальної інтерпретації музичної образності, пластичність, суб’єктивний, індивідуальний характер сприйняття образності) утворюють іманентні умови для їх взаємовпливу і поєднання, що у ХХ столітті посилилось через актуалізацію позамузичних засобів у музиці. Постійний вплив різних танцювальних жанрів на «чисту» музику сприяв виникненню поняття «танцювальності» як специфічної форми музичної жанровості та як узагальненої семантики руху в музиці. Подібна синестезія стала плідною для обох видів мистецтва. Для музики вона ознаменувалася збагаченням її візуальними параметрами, розвитком музичної моторики, емансипацією інструментальної музики, формуванням інструментальних жанрів та стилів. The article reveals the principles of the functioning of the visual-spatial and semiotic aspects of the musical and choreographic arts in their interaction. The research methodology consists in the use of comparative, aesthetic-cultural, historical methods, as well as systematic, synergetic, musicological and music-performing approaches. The scientific novelty of the work lies in the deepening of ideas about the interrelated and specific functioning of the visual-spatial, plastic, sign-communicative factors of these two types of arts – music and dance. Their manifestations and specificity in the performance and perception of music, their connection with other musical expressive means, as well as their place and role in the process of executive thinking are analyzed. Conclusions. The continued development of various interacting relationships of music and dance, from syncretism to autonomy and new forms, prompts a new interdisciplinary approach to research. The joint parameters of the existence of the two arts (sign-communicative character, non-verbal expression, the deployment of an artistic image in time, metrorhythmic component, spatiality with the ability to visually interpret musical imagery, plasticity, subjective, individual character of perception of imagery) form immanent conditions for their mutual influence and combinations, which intensified in the twentieth century due to the actualization of extra-musical means of rotation in music. The constant influence of various dance genres on “pure” music contributed to the emergence of the concept of “danceability” – as a specific form of musical genre and as a generalized semantics of movement in music. This synesthesia has been fruitful for both arts. For music, it was marked by the enrichment of its visual parameters, the development of musical motor skills, the emancipation of instrumental music, the formation of instrumental genres and styles.